Чернігівка розповіла про необхідність збереження культурної спадщини

Чернігівщина завжди славилася чудовими художніми традиціями. Одна з них – Седнівські пленери. Але сьогодні ми поговоримо не про традиції, а про неординарну чернігівку, добре знану в Україні представницю нового покоління митців, у якої нам пощастило взяти інтерв’ю. Олена Загребіна – художниця, кураторка, дослідниця, викладачка, сценографка, режисерка, засновниця спільноти Chernihiv Monumentalism та мистецької платформи Жива Шафа, учасниця ініціативи ДЕ НЕ ДЕ. 

– Олено, вітаю! Нещодавно в Празі відбулась презентація збірки коміксів, до якої включена і Ваша робота. Розкрийте подробиці.

– Комікс «Kdyz to zacalo» («Коли почалося») створений спільними зусиллями українських митців, студентів і студенток, які знайшли прихисток в Празькій академії мистецтв після початку повномасштабної війни. (редакція Аліси Нікітінової та Петри Добрускої.) Всі учасники походять з різних регіонів України, часто мають абсолютно різний досвід, але їх об’єднує війна та потреба поділитись своєю історією. Для мене цей комікс став звільнюючим та терапевтичним досвідом, вперше з початку повномасштабної війни я відчула, що те, що я скажу/створю, має сенс. Не було обмеження по формі подачі, тому я вибрала один зі своїх улюблених прийомів – фотоколаж, в якому я використала зображення дитячих кубиків та фото війни, зроблених в моєму місті. Вдалося зробити щось більше, ніж комікс: комікс-маніфест, комікс-конструкцію, комікс-заклик. Мене надихнули спогади дитинства, пов’язані з моїм татом. Саме він створив кубики, які я використала як основний образ коміксу. Звертаючись до своїх спогадів, я намагаюсь вхопитись за речі, які досі мене тримають в умовно нормальному стані і допомагають бути в ресурсі, працювати далі в цьому світі, де часто нема на що спертися.

– Ви доторкнулись до теми дитинства, яка у Вашій творчості посідає особливе місце. Що для Вас ця тема?

– Для мене дуже важливий цей погляд на світ, дитячий. Ти можеш будь-яку річ інтерпретувати через свою уяву, фантазію. Хоча зараз дитинство дещо змінилось – інший досвід, виклики, віртуальна реальність часто замінює певні речі. Моє дитинство проходило ще в умовах тотальної відсутності гаджетів. Коли це якесь суцільне «а давай, це дерево буде дім, а давай, цей паркан буде мостом між Африкою та Австралією». Тобто все, що було навколо, могло створювати якусь іншу реальність через знайдені дивні чи побутові предмети, рослини, ландшафти, дерева, закинуті заводи – всюди лазив, сидів, копирсався, рився… Насправді, це мене і досі інспірує, я відчуваю там багато простору для осмислення цього світу. Я ставлюсь до дитячої частини людини з великою повагою, там сховані (особисто для мене) дуже важливі сенси. Підхід до мистецтва, коли все геніальне робиться просто, чимось схожий на гру. Важливо не втратити це в «дорослому» мистецтві.

– Розкажіть про досвід перших днів повномасштабної війни, коли всі сиділи в підвалах і сховищах, і ви з дітьми в онлайні малювали птахів.

– Зараз про це достатньо боляче згадувати, тоді ми ще не усвідомили, що відбувається, не прийняли цю реальність. Треба було швидко трансформувати цей стан в якусь дію. Хтось почав волонтерити, хтось ще щось. Перші п’ять днів, сидячи в погребі, я ще встигала залучати дітей з Чернігівської художньої школи до малювання Пташок миру онлайн, таким чином підтримуючи їх, щоб вони відволікалися, не сиділи постійно в цьому шоці. Я думаю, що малюнків 10-15 таким чином вийшло, навіть деякі дорослі митці долучились. Це не був якийсь проект на майбутнє, а скоріш намагання підтримати одне одного в моменті. Згодом це трансформувалось в роботу з дітьми-біженцями, коли я переїхала в Прагу. Підтримка через мистецтво неймовірно важлива та терапевтична.

– Якщо говорити про Ваш творчий шлях, які проекти уважаєте найважливішими?

– З останніх це, звісно, перший фестиваль монументального мистецтва в Україні «Перезавантаження» (2021) – потужний досвід, це якщо говорити про кураторську діяльність. З речей, пов’язаних з театром – це сценографія та костюми до вистав «Гамлет-машина» (2016) та «Ангелик, що загубив зірку» (2018) (режисер – Віталій Гольцов) – ці вистави були поставлені в Чернігівському театрі ляльок і здобули низку нагород свого часу. Напевно, ще робота над виставою «Троянки» (2023) – це був перший театральний досвід за кордоном у співпраці з українською режисеркою Анною Турло та сценографкою Русланою Басенко (Прага, Svandovo divadlo) Ці костюми були створені з використанням маскувальної сітки і підкреслюють, що світ завжди перебуває у стані війни. Просто саме зараз ми переживаємо цей досвід. Згадуючи слова С’юзан Зонтаґ, мирний час – це не норма, а виняток. Звісно, людина в нормальному стані не буде думати про війну постійно. Людина під час війни – абсолютно інша...

Ще один мій важливий проєкт, пов’язаний з роботою з дітьми та підлітками – це Жива Шафа. Нині він в трохи замороженому стані, ми не зустрічаємось кожного тижня по суботах офлайн, як це було раніше, але підтримуємо зв'язок онлайн. В цьому році проекту виповниться 10 років! Іноді самі діти провокують мене на заняття. Можуть мені написати: – Лєно, ти не забула? В нас сьогодні Жива Шафа? Я думаю, це неймовірний кредит довіри та поваги. (сміх) Хотілося б згадати також свою роботу з редімейдами, асамбляжами – виставка «Вісники» («Перехрестя», музей Пласт-Арт, 2008 рік, Чернігів), «Космос поруч» (арт-цех «Ремзавод», 2012 рік, (Чернігів) Ntistati ( спільна виставка з художником Романом Ткачевим, 2018 рік, ІZONE (Київ).

– Ще одна сфера Вашої діяльності – це боротьба за збереження українського монументального мистецтва радянських часів. У контексті руху декомунізації зараз це мистецтво часто сприймається як «совок», тобто щось таке, що себе дискредитувало, старе і знецінене. Як Ви ставитесь до такої позиції?

– Для мене боротьба за збереження українського монументального мистецтва радянського періоду – це насамперед робота з пам’яттю. Проблема в тому, що у нас немає культури пам’яті, це результат нашої колоніальної історії, відчуження людей від їх дійсної ідентичності. Ця проблема неймовірно велика і пов’язана з нашою культурою в цілому. На мою, думку, ми не можемо переписати історію, але ми можемо триматись свого – зберігати те, що можемо. Іноді це по крихтам і навпомацки, але хтось має це робити. Цінність формується там, де ти відчуваєш, що це твоє. Хіба це не наша задача? Повернути собі нашу історію і так збагатитись. Чому ми часто підігруємо ворогу і нищимо те, що робили наші, українські митці? Мистецтво пропаганди, безперечно, потребує переосмислення і, звісно, не все може залишитись у спільному просторі, але чи всі твори були наскрізно ідеологічними?

У Чернігові та області дуже багато творів, присвячених саме нашій історії, використано дуже багато етнічних мотивів (історичних, національних, зооморфних, рослинних). Дуже часто через відсутність елементарних знань про мистецтво, ділення світу на чорне і біле, небажання помічати за «радянським» унікальні твори мистецтва ми втрачаємо чудові роботи. Критичне мислення ніхто не відміняв. Саме для того, щоб змінити негативне ставлення до цього мистецтва на теренах України ми в 2021 році створили фестиваль «Перезавантаження», де була можливість побачити як ескізи, так і самі твори і почути фахівців, що вивчають мистецтво цього періоду.

Процитую відому дослідницю, мистецтвознавицю Євгенію Моляр: «Якщо ми будемо пропускати період радянської України і шукати ідентифікацію у ХІХ столітті, ми втратимо важливий етап культурного розвитку нашої країни». Процес декомунізації не має виражатися в затиранні якихось мистецьких проявів минулих літ. Для мене це щось більш глибинне: зміна системи, перегляд бюрократичного устрою, роботи інституцій, які втрачають свою функціональність». Останнім часом збереження творів монументального мистецтва стало більш поширеним, і це вселяє надію.

Моя дослідницька діяльність почалась в 2019 році зі збереження мозаїки чернігівського художника Євгена Павлова «Материнство» (1990), що була демонтована з фасаду Чернігівського пологового будинку. Зараз вона зберігається в Художньому музеї Галагана. Так я заснувала спільноту Chernihiv Monumentalism, якій цьогоріч виповниться 5 років. Як дослідниця я розуміла, що цьому мистецтву загрожує зникнення. Тому я почала працювати з архівами митців, атрибутувати твори, робити відео- та фотофіксацію. Співпрацювати з архітекторкою Тетяною Суховою, краєзнавцем Дмитром Сілічем, фотографами Романом Закревським, Павлом Ходимчуком, відеографом Дмитром Фальчевським, оператором монтажу Олександром Чепурним, керівником будівельних робіт Олексієм Сікуном.

Завдяки дизайнеру Владу Бойко ми розробили нову візуальну мову для популяризації творів монументального мистецтва, видали перший каталог чернігівських авторів та творів, зробили фестиваль… Словом, осилили неймовірну роботу.

Мені завжди хотілось красиве щось врятувати, подивитися на нього, показати. Раніше у мене не було наукової потреби. Вже зараз мені дійсно цікаво робити це серйозно. Дуже яскравий приклад – Галина Севрук, яка була витіснена радянською системою, дуже від неї постраждала. Чому її роботи мають потрапляти під декомунізацію? Я щаслива, що ми зробили їй дарунок ще за життя – врятували її твір: керамічне панно «Міста-побратими (Давній Чернігів)» (1981-83), яке тепер прикрашає Чернігівський художній музей. Уважаю цю історію своїм талісманом і доказом вічності життя.

– Що б Ви побажали тим, хто стоїть на початку власної мистецької кар’єри?

– Навчатися, обкладатися книжками – це база. Розуміти, що твоє бачення вже завтра може змінитися. Варто тягнутися до тих, хто тебе цікавить, і постійно вивчати мистецтво, відвідувати виставки. Мистецтво є цікавим тоді, коли в нього є ґрунт, твоє особисте бачення світу. Тож часто мистецтво – це врожай з інформації і досвіду, роздумів, який накопичується, а потім в якийсь момент переростає у важливе мистецьке висловлювання. І це може тривати безкінечно. Важливо перебувати постійно в цьому русі. Те, що ти робиш, – твоя точка росту, ти зростаєш у своєму темпі, в своїх обставинах. Художнику важливо бути до себе екологічним, вірити в себе.

Розмовляла Наталія АВДЄЄНКО, фото Романа Закревського

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?